До Дня Української Державності

До Дня Української Державності

28 липня 2022 року в Україні вперше буде відзначатися День Української Державності. Це державне свято встановлено Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423/2021 (https://www.president.gov.ua/documents/4232021-39917

Витоки нового державного свята сягають глибини століть. Адже День Української державності співпадає з Днем Хрещення Київської Русі-України. Також 28 липня християнські церкви східного обряду вшановують пам’ять святого рівноапостольного князя Київського Володимира Великого.

Князь Володимир Святославич

Наприкінці Х ст. князь Володимир Святославович запровадив християнство у Київській Русі-Україні на державному рівні (988).

За висновком сучасного українського історика О.Бойка християнство стало надійним ґрунтом для створення могутньої централізованої Київської держави. Адміністративна та релігійна реформи, які провів князь Володимир Великий, зламали сепаратизм племінних князів. Християнське єдинобожжя стало ідеологічним підґрунтям утвердження влади верховного правителя – великого князя київського («один Бог на небі - один володар на землі»).

Запровадження християнства в якості державної релігії Київської Русі-України сприяло зростанню міжнародного авторитету держави, відкрило шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. Численні шлюбні угоди династії Рюриковичів, що правила тоді нашими землями, свідчать про тісні контакти з Візантією, Німеччиною, Францією, Польщею, Швецією та іншими європейськими державами. Першим із них був шлюб, укладений між князем Володимиром Великим та сестрою візантійських імператорів Анною (987). Обставини укладання цього шлюбу, зокрема похід на Корсунь (Херсонес) - візантійське місто у Криму, говорять про те, що запровадження християнської віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності Русі-України від Візантійської імперії. Відносини між двома державами будувалися на принципі рівноправності.

Реконструція церкви Пресвятої Богородиці (Десятинної церкви)

Християнська віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері Київської Русі-України. Вона сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та образотворчого мистецтва. На жаль, під час монгольської навали (1240) була зруйнована Десятинна церква - пам’ятка кам’яної архітектури, збудована за часи правління князя Володимира Великого. Але окрасою української землі залишається Софійський собор у Києві, зведений за наказом його сина Ярослава Мудрого.

Князь Володимир Мономах

Володимир Мономах (1053-1125) був внуком великого князя київського Ярослава Мудрого, сином Всеволода Ярославовича та дочки візантійського імператора Константина IX Мономаха Марії (її походження досі залишається дискусійним). До історії українського народу він увійшов як славетний борець за єдність Київської Русі – України, звитяжний переможець хижих половецьких ханів.

Після смерті свого батька Всеволода Ярославича, великого князя київського (1078-1093) Володимир Мономах, всупереч сподіванням правлячої верхівки Київської Русі-України, поступився київським престолом князю Святополку Ізяславичу, синові старшого Ярославича Ізяслава. Він вчинив так, додержуючись порядку заміщення княжих столів за родовим старійшинством, коли перевага віддавалася старшому в роді. А старшим серед онуків Ярослава був Святополк Ізяславович. Володимир Мономах залишився княжити в Чернігові. Але у 1094 році він віддав і Чернігівське князівство ще одному двоюрідному братові Олегу Святославичу. Олег був князем-ізгоєм через те, що його батько Святослав Ярославович помер раніше, ніж старший брат Ізяслав Ярославович. Для того, щоб повернути собі Чернігівське князівство, де правив батько, Олег приводив половецьку орду. За це він отримав у народі прізвисько Олег Гориславович. У літопису «Повість временних літ» вчинок Володимира Мономаха, який добровільно виїхав з Чернігова до Переяслава, де колись княжив його батько Всеволод, пояснюється небажанням розпочинати криваві усобиці.

Переяславське князівство знаходилося на південно-східному кордоні Київської Русі – України та найбільш страждали від набігів половців. У 1094 році Володимир Мономах розпочав багатолітню боротьбу з половецькими ханами, які майже щорічно вдиралися на південні землі Русі-України. Він швидко досяг успіхів у війні з кочовиками, тому великий князь київський Святополк запропонував йому об'єднати сили. Володимиром Мономахом і Святополком було здійснено переможні походи до Половецької землі у 1103, 1107, 1109 і 1111 роках. Завдяки ним половецькі орди були відкинуті далеко від рубежів Русі, за Дон. Деякі історики вважають: половецькі міста Шарукань і Сугров, які Володимир Мономах взяв під час походу 1111 року, знаходилися на місці селищ Слов’янського району Донецької області (с. Богородичне, с. Сидорове).

У 1113 році в Києві помер Святополк Ізяславич. Невдоволені його політикою (потурання лихварям, спекуляції сіллю), городяни піднялися на повстання. Міське віче закликало Володимира Мономаха на великокнязівський престол. Після приходу до влади Володимир Мономах доповнив збірник законів «Руську правду» Статутом, за яким було визначено порядок нарахування процентів на борги (заборонено брати більше 20% річних за наданий борг та ін.).

Володимир Мономах був видатним мислителем свого часу. Його перу належить «Повчання дітям», де князь намагався передати свій досвід нащадкам, прагнучи, щоб вони стали мудрими правителями. Твір пронизаний турботою про рідну землю, у ньому відстоюється ідея міжкнязівського братства, автор створює образ князя-управителя державою і захисника рідної землі.

Християнські старожитності з колекції Слов'янського краєзнавчого музею, що можуть бути пов'язані з походом 1111 р. на половців

Князь Ігор Святославич

Історія держави в чомусь схожа на історію людини. Після бурхливої юності, пошуку власної ідентичності, наступає зрілість, самоствердження й матеріальний достаток. Так і в Київській Русі – Україні протягом ХІ – середини ХІІІ ст. спостерігався значний прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, зростання чисельності населення, Але зріла людина вже відчуває наближення старості з її хворобами. І після смерті сина Володимира Мономаха князя Мстислава Великого на теренах Київської держави посилюються відцентрові тенденції, відбуваються князівські міжусобиці, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь-Україну з боку сусідів-кочовиків. Про важливість зберігати єдність задля захисту від внутрішніх і зовнішніх загроз розмірковував невідомий автор «Слова о полку Ігоревім» (1187):

Через відсутність єдності серед князів – правлячої верхівки Київської Русі – України зазнає поразки герой «Слова…» новгород-сіверський князь Ігор Святославич під час походу на половців 1185 року.

Ігор (Георгій) Святославич був другим сином чернігівського князя Святослава Ольговича. По смерті батька (1164), ймовірно, жив разом із старшим братом Олегом у Новгороді-Сіверському. Потім, після смерті брата, у 1180 р. сам сів на князівський стіл у цьому місті. Як історичний діяч князь Ігор часто діяв непослідовно. Він то воював із кочовиками-половцями, то проводив традиційну для чернігівських Ольговичів політику співробітництва з половецькими ханами. Наприклад, влітку 1171 р. князь Ігор на чолі своєї дружини розбив половецьких ханів Кобяка й Кончака біля Переяслава. Однак у 1181 р. разом із половцями воював проти князя перемишльського Рюрика Ростиславича, був розбитий і в одній ладді з Кончаком урятувався втечею Дніпром. А в 1183 р. Ігор Святославович відмовився від участі у спільному поході князів Русі-України у Половецький степ. І знову поворот зовнішньополітичного курсу… У квітні 1185 р. князь Ігор організував похід проти половецьких ханів Гзи і Кончака, але був розбитий на р. Каяла, потрапив пораненим у полон.

Як літературний персонаж – головний герой «Слова о полку Ігоревім» - князь Ігор Святославович закарбувався в народній пам’яті, адже він здійснив відчайдушно сміливий похід проти підступних ворогів, що спустошували його рідну землю.

Де ж відбулася кривава битва князя Ігоря Святославича з половцями на річці Каяла?

Згідно з гіпотезою українського археолога та краєзнавця М. Сібільова (1943) події «Слова о полку Ігоревім» відбувалися між сучасними містами Ізюмом та Слов'янськом. Ідеї М. Сібільова були науково обґрунтовані у монографіях М. Гетманця «Таємниця річки Каяли» (1982), «Каяла» (2013). Дослідник вважає, що легендарна ріка жалоби Каяла – це струмок Макатиха в околицях Слов’янська. Обстежуючи береги струмка, М. Гетманець знайшов на його схилах залишки кам’яних розробок. Водночас назва річки Каяла походить від тюркського слова «каяли» (скеляста). Ці висновки підтверджуються знахідками, зробленими при закладці фундаменту школи № 13 м Слов'янська (нині Слов’янський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів). Нині у Слов’янського краєзнавчого музею зберігаються наконечники стріл та шабля кінця ХІІ ст. Краєзнаець О. Духін називає місця можливих поховань загиблих воїнів князя Ігоря Святославича і половців - курган біля витоків річки Колонтаївка, так звана Іщенкова могила; курган біля озера Ріпне. Нижче представляємо до вашої уваги скульптури-інсталяції з парку керамічної скульптури, що був заснований за підсумками Всеукраїнського симпозіуму кераміки за тематикою «Слова о полку Ігоревім» (Слов’янський курорт)

Князь Данило Романович Галицький

Наприкінці XII - у першій половині XIII ст. через князівські міжусобиці, зміну світових торговельних шляхів, напади кочовиків князівства Середнього Подніпров’я (Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське) занепадають. Водночас у південно-західній частині території сучасної України у 1199 р. з’являється нове державне утворення – Галицько-Волинське князівство, що стало спадкоємцем і правонаступником Київської Русі – України. Найбільш відомим серед династії Романовичів, яка правила в Галицько-Волинському князівстві, був князь Данило Романович Галицький.

Данило Галицький був старшим сином засновника Галицько-Волинської держава князя Романа Мстиславича і його другої дружини Анни. По смерті батька (1205) проти Анни і її маленьких синів – Данила і Василька повстало галицьке боярство, що противилось об'єднавчим, державотворчим заходам влади. Анна з синами була вимушена втекти з Галича спочатку до Володимира (Волинь), потім - до Кракова (Польща). Краківський князь Лєшек Білий відіслав Данила до Угорщини на виконання угоди з угорським королем Андрашем II про розподіл сфер впливу в Галицько-Волинській землі. Однак юний Данило Галицький не зламався й залишив нам урок стійкості перед життєвими випробуваннями.

У 1214 р. угорський король Андраш II заволодів Галичем і захопив у полон боярина Володислава Кормильчича, який, скориставшись смутою, самочинно там вокняжився. Король посадив у Галичі свого сина Коломана, а Лєшек захопив Перемишль і частину Волині. За дипломатичної активності матері Данило Галицький дістав від Лєшека для себе з братом волинські міста Тихомль і Перемиль. У 1219 р. у Галичі, вибивши звідти угорців, вокняжився Мстислав Мстиславич Удатний. Одружившись на його доньці, Данило Галицький розпочав об'єднання Волині. Він витіснив поляків із Західної Волині (1222). У 1227–28 рр. разом із братом Васильком оволодів Луцьком, Пересопницею і Чорторийськом. Псля смерті Мстислава Удатного (1228) князь Данило Романович почав відновлювати свою владу в Галицькій землі. Але галицьке боярство продовжувало спротив, спираючись на допомогу Угорщини і протиставляючи Данилі спочатку белзького князя Олександра Всеволодича, далі – Ростислава, сина князя Михайла Чернігівського. Михайло Чернігівський навіть найняв половців, які завдали поразки Данилі Галицькому біля Торчеська (1235). Однак у 1238 р. Данило Галицький вигнав Ростислава Михайловича, вокняжився в Галичі й відновив Галицько-Волинське князівство батька Романа. Боротьба за відновлення Галицько-Волинського князівства тривала 33 роки! Ніколи не здавайся, як князь Данило. І при цьому зберігай у серці добро й милосердя!

Цілісність Галицько-Волинського князівства, що була відновлена князем Данилом Романовичем, незабаром порушилася після монгольської навали. У 1241 р. орди Батия спустошили володіння Данили Галицького. Бояри знову збунтувались і закликали князя Ростислава Михайловича. У битві біля м. Ярослав влітку 1245 Данило Галицький і його молодший брат Василько завдали вирішальної поразки Ростиславу та галицьким боярам, а також їх союзникам - угорським і польським військами. Данило Романович відновив зруйновані монголами міста, звів нові могутні фортеці, серед яких – Холм (нині Хелм, Польща) і Кременець. Князь поставив перед собою завдання дати відсіч Золотій Орді та звільнити землі Русі-України.

Кременецький замок

Реконструкція замку в Холмі

Спочатку Данило Галицький уклав союз із владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем. Та у 1252 р. князь Андрій був змушений втектидо Швеції від навали орди Неврюя. Втративши єдиного союзника на Русі, Данило Галицький сам виступив проти Золотої Орди. Упродовж 1252–58 р. він не раз воював із монгольським воєначальником Куремсою і перемагав його. У прагненні одержати допомогу від християнських країн Західної Європи Данило Галицький вступив у переговори з папською курією. У 1253 р. він прийняв королівську корону в Дорогичині від папи Інокентія IV, який декларував хрестовий похід проти монгольських завойовників. Але хрестовий похід так і не відбувся. У 1258-1259 рр. з Орди прийшло величезне військо на чолі з Бурундаєм. І Галицько-Волинському князівству довелося підкоритися. Незважаючи на це, Данило Галицький зберігав великий авторитет на Русі-Україні та в Європі. Він брав участь у війні за австрійський престол (1252–53), посадивши у Відні свого сина Романа Даниловича; здійснював успішні походи на Чехію і Польщу, Литву і землю ятвягів.

Чи перебував колись король Данило у степах нашої малої батьківщини – Донеччини? Невідомий автор Галицько-Волинського літопису розповідає, що юний князь Данило Галицький взяв участь у битві на р. Калка – першому воєнному зіткненні наших пращурів з монголами (1223): «Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його, — був бо він віком вісімнадцяти літ, був бо він сильний, — і Данило кріпко боровся, побиваючи татар». За однією з наукових гіпотез битва на р. Калка відбулася на території заповідника «Кам’яні Могили» - відділення Українського степового природного заповідника НАН України, що знаходиться в Донецькій області. А сумнозвісна Калка – це сучасна річка Каратиш, притока Берди, що омиває зі східного боку гряду скель. У цьому «місці кам’янистому» (за висловом автора Галицько-Волинського літопису) нині споруджено каплицю та меморіальний хрест на честь загиблих воїнів-захисників рідної землі від монгольської навали.

Військо Запорозьке Низове

У ХVI ст. на південних кордонах Польсько-Литовської держави (із 1569 р. – Речі Посполитої) виникає козацька твердиня – Запорозька Січ. Вітчизняні дослідники історії українського козацтва (Д. Яворницький, В. Голобуцький, О. Апанович, В. Смолій, В. Степанков та ін.) у своїх працях переконливо доводять, що Запорозька Січ як військово-політичне утворення була фактично зародком національної держави, продовженням державотворчих традицій українського народу часів Київської Русі-України та Галицько-Волинського князівства. Феномен Запорозької Січі полягає в тому, що саме на землях Вольностей Війська Запорозького низового вперше в історії України державотворча функція перейшла до народу – козацької громади. Було впроваджено демократичний принцип виборності на загальних військових радах військово-адміністративних урядовців (старшин) – кошового отамана, військових судді, писаря, осавула; на курінних сходках – курінних отаманів.

Запорозьку Січ називають також «християнською козацькою республікою». І, дійсно, із початку ХVII ст. утворився союз між запорожцями і православним духовенством, яке після Берестейської церковної унії (1596) опинилося в Речі Посполитої фактично поза законом, зазнавало утисків і переслідувань. Уперше ідея захисту православ’я прозвучала в заяві козацької депутації перед Київським гродським судом (1610). на повен голос ідея захисту «грецької» релігії вперше прозвучала в заяві козацької депутації перед Київським гродським судом (1610 р.). А останній адміністративний і військовий центр запорозького козацтва – Нова (Підпільненська) Січ, зруйнована за наказом Катерини ІІ у 1775 р., - також мав назву «Покровська Січ» через соборну Січову церкву Покрови Божої Матері, що була тут збудована.

Січова ікона "Покров Богородиці" із зображенням останнього кошового отамана Петра Калнишевського

Микола Омелянович Макаренко

Перша письмова згадка про запорозьких козаків на теренах Донеччини відноситься до 1577 р., коли було здійснено напад на ординсько-татарське місто Білий Сарай на березі Азовського моря. У 1930-1931 р., під час будівництва в Маріуполі заводу «Азовсталь» і розкопок на цьому місті великого неолітичного могильнику, видатний український археолог Микола Макаренко знайшов западини від жител-напівземлянок, а в одній із них -. керамічні грузила, люльки та інші предмети козацького побуту ХVII ст.

У XVІІІ ст. провідну роль в заселенні та освоєнні Північного Приазов’я перебрала на себе Кальміуська паланка – адміністративна одиниця Вольностей Війська Запорозького низового. Українські історики локалізують військовий та адміністративний центр паланки – фортецю (форпост, укріплення) Кальміус на місці сучасного Маріуполя. Гирло річки Кальміус здавна приваблювало запорозьких козаків. Це був важливий стратегічний пункт - вихід з р. Кальміусу до Азовського моря, а також вигідне для рибальства місце. Рибні та соляні промисли приносили чималі прибутки паланковій адміністрації, якій промисловці сплачували певні суми, а приїжджі купці - мито. Ці ж купці привозили до Приазов’я товари, потрібні місцевому населенню, передусім продукти харчування.

Єдиної думки в питанні часу будівництва форпоста Кальміус - «земляного окопу», зведеного за згадками Й. Гільденштедта для захисту Кальміуської слободи, немає. Є версія, що це укріплення побудували у 1734 р. одночасно з поділом Запорізьких Вольностей на паланки. Але документальні відомості про Кальміуську паланку як адміністративну одиницю території Запорізької Січі існують лише з 40-х рр. XVIII ст. Ще одна вірогідна дата зведення запоріжцями форпосту Кальміус – 1754 р. За письмовими джерелами, у цей час була збудована дерев’яна церква Св. Миколая. А за козацькими традиціями фортеця не могла існувати без церкви.

Керамічні люлька та посуд. Із матеріалів розкопок фортеці Кальміус, 2011 р.

За рекострукцією маріупольських краєзнавців запорозький форпост Кальміус знаходився на високому мисі (до 25 метрів) правого берега річки Кальміус, звідки добре проглядалися плавні та все узбережжя Азовського моря до Зинцевої балки. Високі обриви, що простягалися вздовж узбережжя, пересікали численні яри. Яри робили недосяжним для ворогу східний бік мису, на якому стояла фортеця. Із південно-східного боку козацький форпост захищали неприступні болота иа озеро Домаха. Щодо штучних оборонних споруд, то, за описом А.О. Скальковського, фортеця Кальміус із північно-західного (степового) боку була оточена ровом і насипним валом. З південного і східного боків форпос оточував частокіл.

У 1768 р., на початку російсько-турецької війни, невелика залога форпосту Кальміус полягла у битві з татарами. Наприкінці 1768 р. Кіш вирішив перевести на Самару населення Кальміуської слободи. Однак жителі слободи через дефіцит кормів для худоби відмовлялися переселятися на Самару слідом за адміністрацією паланки на чолі з полковником Сидором Чалим, який перевіз на Самару Свято-Миколаївську церкву. Із Самари паланкова адміністрація на Кальміус повернулася в 1771 р. Кальміуським полковником Кіш призначив Петра Велігуру, який енергійно взявся за відновлення Кальміуської фортеці. До неї була перевезена й церква. Але період відродження тривав недовго. У 1775 р. Запорозька Січ була знищена за наказом Катерини ІІ,

Національний заповідник «Хортиця»

Українська Народна Республіка доби Української Центральної Ради

Важливим етапом розвитку державотворчих традицій українського народу стала Українська революція 1917-1921 рр.

На думку сучасного історика В.Верстюка, революцію спричинили декілька факторів, насамперед колективне прагнення народу позбутися глибинних соціальних деформацій, яких українське суспільство зазнало внаслідок територіального поділу українських земель між Російською та Австро-Угорською імперіями, антиукраїнської асиміляторської політики російського самодержавства. Характерною ознакою революції були державотворчі прагнення, що були реалізовані через такі моделі національної державності: демократична (УНР доби Української Центральної Ради), консервативна (Українська Держава гетьмана П.Скоропадського), ліводемократична (УНР доби Директорії), ліберально-демократична (Західноукраїнська Народна Республіка).

Свято свободи в Києві 1 квітня 1917 року

На першому етапі розвитку революції (березень 1917 – квітень 1918), домінуючу роль відігравали національно-визвольні процеси, які очолила Українська Центральна Рада. Вона проголосила курс на здобуття національно-територіальної автономії, тобто відновлення української державності у федеративному зв’язку з демократ. Росією. Складний шлях до здобуття автономії був позначений боротьбою і компромісами з Тимчасовим урядом. Найяскравіше він виявився через проголошення I, II та III Універсалів УЦР. III Універсал (7 листопада 1917) декларував створення Української Народної Республіки. Поступово очільники Української Центральної Ради йшли до усвідомлення визначальної ролі національно-державної ідеї задля реалізації прагнень українського народу та відкинули гасла автономії та федерації. У січні 1918 р. IV Універсалом УЦР проголосила повну незалежність УНР.

У революційних подіях 1917 р. активну роль грали вихідці з Донеччини. Зокрема, навесні 1917 року керівником національно-культурно-політичного товариства «Українська хата» у Херсоні стає Микола Федорович Чернявський, який народився у селі Торській Олексіївці Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині с. Шахове Донецької області). Ми знаємо та цінуємо М. Чернявського як визначного українського письменника, автора збірки поезій «Донецькі сонети» – першого україномовного видання в нашому регіоні (1898). Свою відданість українській справі Микола Федорович Чернявський – паросток донецької землі - довів також роботою в земстві Херсонської губернії, де жив із 1903 р., а потім, за часи Української революції 1917-1921 рр., - участю у пропагандистській діяльності на підтримку Центральної Ради та народжуваної Української Народної Республіки.

Життя Миколи Федоровича Чернявського яскраво доводить, що шлях до відповідального громадянства починається з любові до рідної землі та рідної мови. Цей шлях може бути непростим і тернистим. У січні 1938 р. М.Чернявський був розстріляний сталінськими катами. У рішенні «трійки» НКВС щодо його розстрілу говорилося: «Чернявский Николай Федорович… обвиняется в том, что являлся участником националистической организации «Украинская хата» с 1917 по 1922 гг., возглавлял к-р (контрреволюційну) националистическую организацию «Просвита», на протяжении ряда лет проводил среди населения антисоветскую националистическую агитацию». Але шлях, яким пройшов М.Чернявський, є чесним і чистим. Він зумовлений безкорисливою любов’ю до українського народу.

Початок Української революції, утворення й діяльність Української Центральної Ради стали поштовхом для активізації українських національних сил на теренах Донеччини, зокрема, у мм. Бахмут, Юзівка (нині – Донецьк), Єнакієво, Слов’янськ, Гришине (нині – Покровськ), Костянтинівка, Дружківка, Волноваха, Авдіївка. У Бахмутському та Маріупольському повітах діяли українські повітові ради, а в Маріуполі – окрема міська Українська рада. У шахтарських селищах Єнакієвому й Горлівці відновило роботу заборонене царатом товариство «Просвіта». Влітку 1917 р. українські патріоти Донеччини створювали загони «Вільного козацтва».

3 вересня 1917 р. відбувся Український з’їзд Бахмутського повіту. Його учасники підтримали Українську Центральну Раду в боротьбі за повну автономію України та висловили протест проти намірів російського Тимчасового уряду контролювати Катеринославську губернію. З’їзд ухвалив постанову про необхідність навчання в школах рідною мовою.

Будинок Бахмутської земської повітової управи, де в листопаді 1917 р. було встановлено український національний прапор

Листівка із закликом голосувати за список об’єднаних українських організацій. Маріуполь, 1917р

Боротьба за українську державність у 1918 - 1921 рр.

Розбудові національної державності, що здійснювалася під час Української революції 1917-1921 рр., загрожував зовнішній ворог – російський більшовизм, який діяв не лише збройно, а й ідейно, активно використовуючи гасла соціальної та всесвітньої революції. Під час першої війни радянсько-української війни у грудні 1917 р. Донеччина була захоплена більшовиками. Але вже у квітні 1918 р. українські прапори замайоріли над донецьким степом знову внаслідок визвольного походу Слов’янської групи Окремої Запорізької дивізії Армії УНР під командуванням полковника Володимира Сікевича. У складі 3-го Гайдамацького полку цієї групи воювали переважно вихідці з Харківщини та Донеччини.

Українське козацтво в Бахмуті,

12 травня 1918 р.

Похід розпочався зі звільнення 6 квітня 1918 р. станції Лозова (Харківщина). 17 квітня 1918 р. війська В. Сікевича ввійшли у Слов’янськ, 18 квітня – Бахмут, 21 квітня – у Краматорськ, Дружківку, Дебальцево, 22 квітня – у Костянтинівку, Юзівку (нині – Донецьк), 23 квітня – у Горлівку та Микитівку (після дводенних боїв). Зі спогадів відомо про урочисті зустрічі українських військ місцевим населенням. Зокрема, у Слов’янську відбулася церковна хода, в якій взяли участь члени місцевої думи з хлібом-сіллю.

У Маріупольському повіті 8 квітня 1918 р. представники українських партій соціал-демократів та соціалістів-революціонерів очолили збройне повстання проти більшовицької влади. Більшовики втекли з Маріуполя ще до того, як 20 квітня 1918 р. у місто ввійшли війська Армії УНР та їхні союзники – німці

Спроба Української Центральної Ради спертися у побудові держави на зовнішні сили – військову допомогу країн Четвертного союзу – завершилася невдало. Спочатку, у квітні 1918 р., німці та австро-угорці підтримали гетьманський переворот. Потім, у листопаді 1918 р., після поразки Четвертного союзу в Першій світовій війні. Гетьман П. Скоропадський був вимушений шукати допомоги в білогвардійців, які, хоча й були ворогами більшовиків, але виступали за «єдину та неподільну» Росію. Це викликало незадоволення українських патріотів. Повстання проти гетьмана П. Скоропадського (листопад 1918 р.) очолила Директорія, яка оголосила про відновлення УНР. На Донеччині, у Бахмуті, також вибухнуло антигетьманське повстання, результатом якого стало встановлення на півночі регіону влади Директорії. Однак, скориставшись відсутністю німецькою та австро-угорської військової підтримки, більшовицька Росія знову розпочала війну проти УНР.

Наприкінці листопада 1918 р. з місцевих мешканців був сформований 1-й Бахмутський український курінь під командуванням хорунжого Мережка. У січні 1919 р. цей курінь брав участь у боях з більшовиками на Харківщині та Полтавщині. Представники Донеччини й далі зі зброєю в руках боронили українську національну державність.

Дисидентський (опозиційний) рух в УРСР - радянській "квазідержаві"

На початку 1920-х років на більшій частині території Наддніпрянської України утвердився комуністичний режим. Згодом він поглинув і решту українських земель. Задля прикриття агресії російських більшовиків проти Української Народної Республіки було створено Українську Радянську Соціалістичну Республіку (до 1937 р. – УСРР). Ця формально суверенна держава нібито мала свої символи (прапор, герб, гімн), органи управління, але з 1922 р. входила до складу СРСР та повністю підпорядковувалася московському центру. Навіть на початку 1980-х рр. загальносоюзні міністерства й відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в УРСР. Щодо української мови – культурного коду нації, то після ухвалення у 1959 р. закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» її вивчення в школах було оголошено необов'язковим.

Шевченківська хода за участю членів Клубу творчої молоді Леся Танюка. Василя Симоненка, Василя Стуса. Одеса, 1961 р.

Але й у часи панування комуністичного тоталітарного режиму українці не відмовилися від боротьби за національну державність. У 1960-1960-х рр. багато представників української інтелігентської еліти брали участь у дисидентському (опозиційному) русі, основними напрямами якого були: рух за соціально-економічні права, національно орієнтоване дисидентство, рух за свободу совісті.

У другій половині 1950-х – на початку 1960-х рр. в УРСР мережа таємних організацій і осередків антирадянського спрямування. Спочатку їхні учасники вірили в можливість побудови соціалістичного суспільства «з людським обличчям» і намагалися виправити окремі порушення демократичних прав і свобід громадян. Такими організаціями були, наприклад, «Підпільний центр “Свобода”» у м. Костянтинівка Донецької області, «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» у м. Луганськ. Проте поруч із ними вже виникали організації, учасники яких відстоювали необхідність відродження української національної державності. Найбільш відомою з них є Українська робітничо-селянська спілка, що діяла у 1959-1961 рр. у Львівській області під проводом Левка Лук’яненка. Однак Український національний фронт у 1964-1967 рр. поширював свою діяльність серед населення не тільки Львівської а Івано-Франківської, але й Донецької областей, а наприкінці 1970-х рр. у м. Горлівка Донецької області виникла «Партія національного прогресу».

Особливо вагомою була роль вихідців із Донецького регіону в розгортанні дисидентського руху на його другому етапі (середина 1960-х – 1970-ті рр.). Тоді Іван Дзюба, який народився у с. Миколаївка нині Волноваського району Донецької області, став організатором акції протесту проти арештів українських інтелігентів у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» (14 вересня 1965). У грудні 1965 р. Іван Дзюба надіслав керівникам УРСР – першому секретарю ЦК КПУ П. Шелесту і голові уряду В. Щербицькому – рукопис своєї праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» на захист української мови.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод – найвпливовіша дисидентська організація правозахисного спрямування – була заснована в листопаді 1976 р. за ініціативою Миколи Руденка, який народився в с. Юр’ївка Луганського повіту Донецької губернії (нині Луганська обл.). Поруч із Миколою Руденком на лаві підсудних у 1977 р. знаходився Олекса Тихий, який народився та жив на хуторі Їжевка біля м. Дружківка Донецької області. Суд визнав Олексу Тихого «винятково небезпечним рецидивістом» і виніс вирок - 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. У 1984 р. він помер у тюремній лікарні, сплативши своїм життям за право українців мати власну державу, власну мову й культуру (стаття О. Тихого «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», 1972 р.).

Українські дисиденти ціною страждань у радянських в’язницях і психіатричних лікарнях здобули моральну перемогу над комуністичним тоталітарним режимом. В очах світової спільноти Радянський Союз поступово перетворився на «імперію зла», що спонукало його керівництво на чолі з М. Горбачовим розпочати політику «перебудови». Певна лібералізація суспільно-політичного життя у 1985-1991 рр. привела до активізації національно-демократичних рухів і розпаду СРСР. Активну участь у процесах національного державотворення цієї доби взяли дисиденти, які вийшли на свободу. Зокрема, іван Дзюба став одним із організаторів Народного Руху України (1989).

Утворення незалежної Української держави

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, яким започаткував новий етап історії української державності. Створення та розбудова самостійної Української держави стало можливим завдяки низці зовнішніх і внутрішніх факторів, серед яких – широке розгортання національно-демократичного й соціального рухів у другій половині 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст.

Проголошення незалежності України наближували учасники численних суспільно-політичних і культурно-історичних громадських організацій організації доби «перебудови», які відстоювали ідеї демократизму, сприяли формуванню національної самосвідомості співвітчизників усупереч офіційній комуністичній ідеології.

У Донецькій області найвпливовішою організацію національно-демократичного спрямування в цей час було Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка (ДонТУМ). Товариство було створено 14 січня 1989 року на загальних зборах за ініціативою Володимира Білецьког (Донецький політехнічний інститут), Вадима Оліфіренка та Федора Олехновича (Донецький інститут вдосконалення вчителів). Згідно зі Статутом ДонТУМ його діяльність була спрямована на «утвердження української мови в усіх ланках суспільного життя УРСР,.. збереження i розвиток національної культури й традицій українського народу». До жовтня 1989 р. осередки організації були створені у мм. Донецьк, Дружківка, Краматорськ, Маріуполь, Краматорськ, Слов’янськ та ін. (разом - біля 40 первинних організацій).

Дні пам'яті В.Стуса

Л. Г. Громовий (ДонТУМ) відкриває школу № 65 – перший навчальний заклад у м. Донецьк з українською мовою навчання, 01 вересня 1990 р.

Засідання лекційно-дискусійного клубу ДонТУМ, 1991 р.

Акція ДонТУМ "Книга - українським школам", 1991 р.

Члени ДонТУМ займалися не тільки культурно-просвітницькою, але й суспільно-політичною діяльністю. Вони підтримали ідею Союзу письменників України про створення Народного Руху України. 20 серпня 1989 р. була проведена установча конференція Донецької крайової організації Народного Руху України за перебудову. Під час конференції на захист створення цієї громадсько-політичної організації виступили доктор економічних наук Галина Губерна, письменниця Галина Гордасевич та інші присутні. Уперше на Донбасі пролунали заклики внести до залу синьо-жовтий прапор. Делегати обласної конференції обрали Координаційну Раду, до складу якої ввійшли активісти ДонТУМ на чолі з В. С. Білецьким.

Після установчої конференції, упродовж вересня-грудня 1989 р., було створено міські осередки Руху в Донецьку, – Димитрові (нині – Мирноград), Горлівці, Єнакієвому, Красноармійську (нині Покровськ), Маріуполі. Крім представників інтелігенції до осередків НРУ ввійшли шахтарі – учасники соціального (страйкового) руху. Тому закономірним явищем стало висунення під час шахтарського страйку в липні 1990 р. вимоги суверенітету Україні.

8-10 вересня 1989 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Народного Руху України (НРУ) за перебудову. Донецька область була представлена делегацією Донецької області у складі 25 осіб, серед яких були представники Донецького міського (шахтарського) страйккому. Делегати прийняли Програму й Статут Народного Руху України за перебудову – незалежної громадсько-політичної організації, що згодом перетворилася на головну рушійну силу в боротьбі за незалежність. Представник Донеччини Володимир Білецький ввійшов до складу керівного органу НРУ – Головної Ради.

Агітаційно-пропагандистська кампанія, розпочата серед мешканців Донеччини учасниками національно-демократичних організацій, довела свою ефективність під час виборів до Верховної Ради й місцевих Рад у березні 1990 р. Усього конференціями ДонТУМ було висунуто 150 кандидатів у депутати. В. С. Білецький пише, що на виборах 4 березня 1990 р. за кандидатів від Товариства Української мови ім. Т. Г. Шевченка проголосувало 23 % виборців Донецької області

Дні пам'яті В.Стуса

Донецьк, 1990 р.

У 1991 р. задля пробудження національної свідомості мешканців регіону Донецька Крайова організація НРУ започаткувала акцію «Виховання історією». Вшановуючи пам’ять українських козаків, було організовано походи «Захід» (Донецьк –Селидове – Українськ), «Північ» (Донецьк – Костянтинівка – Дружківка – Слов’янськ – Слов’яногірськ (Святогірськ) – Прелесне). 16 липня 1991 р., у річницю прийняття Декларації про державний суверенітет України, учасники акції встановили у Святогірську український національний прапор.

Добрі справи українських патріотів Донеччини суттєво вплинули на настрої населення регіону. 83,90 % донеччан – учасників Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року – підтримали Акт проголошення незалежності України. І сьогодні, в умовах війни за незалежність і територіальну цілісність України, ми не маємо права зрадити їх і себе. Життя не перерветься, відроджуючись знов!

За  матеріалами підготовлено онлайн-вікторину за зразком "Хто хоче стати мільйонером?":  https://learningapps.org/watch?v=px4mc85dc22